Бабусі

Міняються пейзажі, мчать колеса,

Я вкотре поспішаю у село.

Знову прокинулась у серці поетеса –

З любов’ю згадую твоє сиве чоло.

 

Ось показалася безодня соняхів –

І кілометри вже не знають ліку.

Тут стільки пройдених шляхів,

Здається, що пройшло піввіку.

 

Я йду ставком, де ряска зеленіє,

В провулок сходжу на дорогу.

Чомусь нескошена трава марніє,

І ось я вже біля твого порогу.

 

Де сходило колись моє дитинство,

Де пахнув яблуками зелен-сад,

А попід хатою шовковиці намисто,

Рясний і недостиглий виноград.

 

Було сиджу на лаві біля тину,

А над дорогою берези пишний стан.

Снувало літо білу павутину,

І на городі розроставсь баштан.

 

Ти на обід заслала скатертину

І насипала в тарілки духмяний борщ.

 Я пам’ятаю вишиту хустину,

І як тоді пустився сильний дощ.

 

А я побігла східцями у льох

По ягоди торішні соковиті,

 Адже мені з гостинців багатьох

Вони найбільш любов’ю оповиті.

 

Ми говорили не одну годину,

Куштуючи вареники смачні,

Ти все розпитувала про родину

І згадувала дати визначні.

 

А потім вже пішли город полоти

І стомлені присіли в бур'яні.

Гули комбайни, їхали молоти,

Здіймаючи пориви вітряні.

 

 

 

Увечері, попоравши худобу,

Ми сіли пити чай із липи.

Ти все журилась про свою хворобу,

А я щораз вслухалася у хрипи.

 

Теплом іскрились твої добрі очі,

І сивина була, здається до лиця,

Ти часто вишивала до півночі,

А я спекла у тебе першого млинця.

 

В мені і досі снить твоя любов,

Той світлий образ зморшками укритий,

І ласка зіткана у ніжність знов,

І погляд твій лиш іноді сердитий.

 

Я потім поспішала на вокзал –

Світанок напророчив розставання.

Ти виливала людям навзагал

Ті наболілі в самоті переживання.

 

Я рідко їжджу, ти пробач, бабусю,

Багато клопотів тепер з дітьми.

Тобі, ріднесенька, низько вклонюся,

Що вберегла мене від зла пітьми.

 

Ти інший світ мені тоді відкрила,

Далекий від міської метушні.

Це ж ти мене село любить навчила,

Його простори рідні, запашні!

 

Де найсмачніша у колодязі вода,

А ген на вигоні видніється спориш,

Де ти, бабусю, вже не молода

Заморена у праці тихо спиш.

 

І ту стару побілену хатину,

Півоній кольорових цілий ряд,

Оцей куточок, неньку-Україну,

Де у бадиллі заховався шовкопряд.

 

Те, як заходило за ґанком сонце,

Червону пляму зводило на нім,

А вранці ледь просилось у віконце

І прогрівало до полудня дім.

 

Живе й донині в пам’яті моїй

Твій двір, що так дитинством пахне,

Де розросталося суцвіття мрій,

Тепер вже він порожній чахне.

 

Он покосила стінами веранда,

Орлине око з неї ледве вигляда,

І розлетілася засушена лаванда,

Густою ковдрою вляглася лобода.

 

Схилився тин, і хата вже просіла,

Поріс весь двір високою травою,

І ти,бабусенько, ще більше посивіла,

А я продовжую пишатися тобою.

 

Живи, кохана моя, літ так сто

Моєю щирою і вірною любов’ю,

Бо не замінить тебе нам ніхто,

І кожен з нас пізнав ціну здоров’ю.

 

І бережи себе, бабусю моя мила,

За тебе я молитимуся часто,

Хоч іноді тобі уже несила,

І сльози накрапають часто.

 

Та ти, голубко, подивись довкола –

Онуки виросли, вже правнуки пішли,

А ти стрічаєш вечорами кволо

Думки про зустріч, що ві сні зійшли.

 

І ось летять уже ті гості по кам'янці

В той самий двір, де ти колись жила,

Щоб знов тебе зустріти у рум'янці

І пригорнутись до твого крила.

 

Наранок  швидко розлетяться по країні

У рідні сім'ї, на свої роботи,

А в погляді твоїм знов заіскряться

Переживання за усіх і біль турботи.

 

Я й досі спогадами лину

У те село, у той забутий двір,

Де поміж звіробою і полину

Слова рядками виливались на папір.

 

Чекай, бабусю, я знайду хвилину

В водовороті власного життя,

Спинивши ритм, зроблю зупинку,

Прислухаюся до серцебиття.

 

Й до тебе в котрий раз приїду

І поцілунками впаду на твої руки.

Ти дочекайся тільки, я вже їду,

Щоб ти забула про душевні муки.

 

Щоб обійняти тебе міцно-міцно,

Подякувати за твою турботу.

Живи, бабусю моя рідна, вічно,

А я вже знов рушатиму в дорогу…