Буває так…

Буває так, що твої очі, мамо,

Сльозами наливаються сповна.

Й шепоче біль збліднілими вустами,

Що прихилила сивина.

 

Буває, що німі страждання

Отрутою січуть світлую душу,

І завмирають сподівання,

Від безнадії сліпо рушать.

 

Буває й батько схилиться в журбі…

Мій ясноокий сивий сокіл

Собі і людям правдою служив,

А вже у погляді його неспокій.

 

Буває так, що ти, матусю мила,

У Господа благаєш смерті,

Щоб біль пройшов, і туга відпустила.

Й слова твої безсилі і відверті.

 

Я, мамо, все зроблю, щоб відболіло

Твоє натомлене роками серце,

Щоб у душі твоїй запроменіло

Бажання пити із життя джерельця.

 

Буває батькові бракує віри,

Бо марно розтають світання.

А я вмиваюсь росами зневіри –

Хвилина кожна в мене, як остання.

 

Твою роботу, тато, всю перероблю,

Утому незагоєну собі візьму.

Гармонією спокою зроблю

Любові символ від доньки тобі.

 

Буває й так, що я ковтаю сльози,

Тримаючи в душі святий молебень.

Правдиві є рядки сумної прози –

Ще гірший біль, коли болить не в тебе.

 

У вас болить, а в мене йде відлунням.

В печалі ви, а я  кричу в душі!

Та поки серце б’ється, все зроблю я ,

Бо то безцінний дар – мої батьки.

 

Буває так, що сходить сонце ранком,

А я вже рину подумки увись

Молитвами за матір, батька,

Чиї стежки ще з юності звелись.

 

Дітей зростили у любові,

Мовляли змалку істини прості.

Ось виросли ми дужі та здорові!

А от батьки, на жаль, уже не ті.

 

Вже не володар безтурботний час,

Вирує доля обертом подій.

І виливаються слова оці до вас

Елегією батьківських надій.

 

Мої кохані, рідні, та не вічні.

І ось  від того вся моя біда!

Спинись на мить така для мене звична

Та пісня мамина, прониклива й сумна.

 

І справедливість батьківського слова,

Обійми  маминих шовкових рук,

Дитинства мрія веселкова

І майбуття засніжених розлук.

 

Низький уклін вам, янголи мої,

За те, що у життя дали путівку.

Хай  вічним оберегом солов’ї

Завжди оспівують вашу домівку.

 

Нехай здоров’я прибуває лиш з роками,

Хай береже Господь вас від душевних мук.

Від мене лине дяка й гордість вами,

І поцілунок мій на рани ваших рук…

 

У цих словах з життя сторінка:

Батьківський  біль, моя печаль,

Серця мого відірвана частинка,

Бо всі слова  безсильні є , а жаль...

 

Тут біль, тривога і переживання скуті,

Уплетені в сумних рядках відтак.

Можливо, вами будуть не почуті…

Щемить в душі. Буває так…