Остання розмова

• Чому ти не співаєш, мамо,

Вітальних весняних пісень?

Чому прокинулась так рано

В цей березневий світлий день?

 

• Тому, мій сину, що давно вже жду

Листа від  тебе чи дзвіночка!

Щораз на пошту стомлена іду:

«Чи є там вісті від мого синочка?»

 

«Чекайте, люба, ще , мовляв, прийдуть…»

І знов спустошена додому повертаюсь,

Ще трошки і ось-ось діждусь,

Чи може зустрічі я вже не дочекаюсь…

 

• Чому сльоза біжить по зморщеним щокам?

Чому ж ти, мамо ,вже журбою скута?

• Тому, мій сину, що услід рокам

Дітьми своїми я давно забута.

 

 

• Чому ж ти, мамо, вже ховаєш скроні?

Куди  поділася пшенична та коса?

• Бо стільки сліз пролито в ці долоні,

Немов у руті виграє роса!

 

• Чому вже, мамо, не цвіте любисток

Обабіч хати на старім порозі?

• А це тому, що не знайду прилисток

Своїй  душі, закутій у тривозі.

 

• Чому ти , мамо, знову біля тину

Стрічаєш  не своїх гостей?

• А це тому, мій рідний сину,

Що вже забуті образи дітей!

 

• Чому ж ти, мамо, вже не йдеш у гості?

Куди подівся твій веселий сміх?

• Тому що знову я послала постіль

Для найдорожчих діточок своїх.

 

• Чому вже, мамо, пісня твоя стихла,

Як вітерець у верболозах вже заснув?

• Бо вже , мій сину, сивиною зблисла

Моя голівонька, тай ту ти вже забув…

 

• Чому ж ти, мамо, у медовий вечір

Не стелиш мальвами на полотні?

• Тому, мій сину, що лягла на плечі

Гірким полином доленька мені.

 

• Чому ж ти, мамо, забуватись стала?

Згадай себе тієї юної  весни!

• Тому, мій синку, що старенька стала,

Й не бачу в тім я власної вини!

 

• Чому ти, мамо, хліба не печеш,

Того, що пахне ніжними руками?

• Навіщо? Ти ж додому не ідеш,

Забув стежину до своєї мами.

 

• Чому не спиш? Вже ніч надворі, мамо!

Спочинь хоч трохи, завтра зробиш все!

• Спасибі, синку, за твою оману,

Ти не турбуйся, мати все знесе!

 

• Чому у тебе вже німіють руки,

Сурмлять неспокоєм тривожні сни?

• Бо зголосилися мелодії розлуки

Сонатою мінливої весни.

 

• Чому ж ти, мамо, вірить перестала

Обіцяним приїздам не з проста?

• Бо я безпомічною, синку, стала,

А з твоїх уст неправда пророста.

 

• Чому ж ти, мамо, вже не шлеш вітання?

Я б відповів! Вже час для того є !

• Тому, мій сину, що німі страждання

Роз’їли серденько стурбоване моє.

 

• Чому ж ти, мамо, вже дзвінків не чуєш?

Я подзвонив сьогодні ще зрання!

Онуків своїх скоро почастуєш,

Чекай нас, мамо, і готуй вбрання!

 

• Не їдь, мій сину, бо я вже в дорозі –

Сплили у вічність вдовині літа!..

І зі словами цими впала на морозі,

Душа зневірена у небеса зліта…

 

Вже опадає яблуневий цвіт,

Дощі прогнули стріху на хатині.

Отак чекала мати десять літ,

Тепер вже спочиває в домовині.

 

У буйнотрав'ї  стоїть мамин двір,

Пташині відголоси чути стиха,

І зароста могила матері з тих пір,

Бо син додому так і не приїхав…