Ластівчине гніздо

Під прозорою завісою неба,

Де веселкою сонце палає,

Стоїть школа й до неї усе-бо

Ластів’ята щороку злітають.

 

Стіни мудрістю там оповиті,

Дух любові вершини сягає,

Там у сяйві мальованих квітів

Вчитель діток своїх навчає.

 

Пізнавати і вірити в мрії,

В справедливості й правді жити,

Всім наукам і світлій надії,

Вчитись, мислити, вмінню дружити.

 

Він воліє з малого зернятка

З кришталевих нерозгаданих душ,

Щоби дужі зросли ластів’ята

Й на шляху не губились довкруж.

 

 

Вчитель – ластівка, друг і порадник,

Стільки слів лиш йому одному!

Це і мама їм є, і наставник,

Що порадить, де? як ? і чому?

 

Приголубить чи нишком посварить,

Зрозуміє усіх і без слів,

За досягнення щиро похвалить,

Підбадьорить, як хтось скам'янів.

 

Недаремно до нього щоднини

Діти тягнуться, горнуться, йдуть.

У зворушливі миті й хвилини,

Бо упевнені – їх там вже ждуть!

 

І ніхто не порадить їм ліпше,

Бо учитель живе їх життям,

Пестить душі і мрії їх більше,

Аніж власних дітей почуття.

 

Час від часу ластів’ята злітають

(Сил, наснаги удосталь спили) –

З-під крила вже вони виростають,

І розходяться їхні стежки.

 

 

Та щороку учитель впускає

В своє серце велике дітей,

Ніжним словом і ділом плекає,

Щоб зростити з них гідних людей.

 

І для цього мабуть варто жити!

Справжній вчитель лукавить не вміє -

Прагне учнів чимдужче любити,

Віддавати тепло,  що душа його сіє.

 

…Вечоріє. Сива ластівка вірно чекає

До гніздечка свого ластів’ят,

Марить зустріччю, бо вона знає

Ціну щирості тих оченят.

 

І піснями вже лине їй зусібіч

Подяка й шана дорогих дітей,

Які в розмовах віч – на – віч

Розповідають тисячі вістей.

 

Минають дні, ідуть у вічність,

Життя вбирає успіхи й поразки,

Лиш ластівки ім’я величність

В дитячих снах давньої казки.

 

 

Чи осінь заплітає коси,

Чи в сніжному мереживі земля,

Чи сходять вранішні весняні роси –

Усерці їхнім дяка вчителям.

 

То дар безцінний і талант від Бога –

Ліпити душі, як мистецький витвір.

Є здавна нескінченною дорога

До душ дитячих, в їхній вимір…

 

…А я іду вересневого ранку

Під водограй осіннього дощу,

Що ллє стіною з-під серпанку,

Іду.  Міркую і мовчу.

 

І мрію я, що все ж колись

Прилетять і до мене мої ластів’ята,

Бо шляхи наші переплелись,

Як любистку пелюстки і м’ята.

 

Як калинові грона й чебрецю первоцвіт,

Наче рідна колиска і спів солов’я.

Так затримати хочеться їхній відліт!

Бо то віра, тривога й надія моя .

 

 

І хоч кажуть услід час від часу:

«Не марнуй сили і сподівань!»

Я крокую до рідного класу

Повна задумів, світлих чекань.

 

Горда тим, що нарешті здійснилась

Моя мрія дитяча  й свята,

Що любов ця в мені народилась

Й буде квітнути довгі літа!