Матерям

Тим, які у сивині прожитих днів так і не дочекалися своїх дітей, і тим, які піклуючись про власних дітей, забувають батьків…

Хмільна весна збудила сонні води,

Холодний дощ до мене стукає в шибки.

А я тримаю у руках твоє стареньке фото

І пригортаю до грудей, немов це рідна ти.

 

Ти, мамо, тут ще зовсім молода

І сивини не видно у волоссі.

Немов волошки очі, золота коса,

Й уста твої, не змучені в тривозі.

 

Прозорі сльози ллються на папір…

А в нас з тобою, мамо, посмішка одна!

Моя кохана ластівко,  повір,

Що й доля мабуть буде в нас одна.

 

Я пам’ятаю, мамо, як я вперше

У місто від’їжджала на навчання,

Як мовчки плакали ви з батьком коло стежки,

А я стареньку хату  обіймала на прощання.

 

Вже потім заміж вийшла, народились діти,

І я поринула у вічнії турботи…

А мати потай мріяла онуків поглядіти,

Або хоча б поглянути на їхнє фото.

 

О, скільки літ пройшло потому!

І ні листа, ні звістки, ні дзвіночка!

Все ніколи, все відкладаю путь додому,

А мати стиха біль закутує в сорочку…

 

Спитають люди – Пише моя доня,

Й онуки вже до школи восени пішли.

А від неправди біль стискає скроні,

І очі спозарання вмиті вже слізьми.

 

 

Щодня молилась Господу в кімнаті на колінах:

«Благослови її і сохрани, о Боже!»

Зустрітись з донькою на старість так воліла,

Бо материнське серце все пробачить зможе.

 

Ховала тугу і печаль в невтомній праці,

Гадала, що тяжка робота стулить рани.

Та це ж не так… і якось вранці

Відчула вже, що світ спливає під ногами…

 

Весняні перші квіти на стежках

Не віщували лиха і тривоги.

Несли на цвинтар матір на руках

В її останню святу дорогу…

 

І я летіла, наче птах безкрилий,

Крізь села і міста, між вулиць і доріг,

Та швидко плинув час змарнілий –

І я не встигла й впала на поріг.

 

Стала порожньою батьківська хата,

 І над криницею схилився старий клен,

Тут маминою ласкою ще пахне м’ята,

Й милуються собою  квіти хризантем.

 

Ти тепер мені снишся завжди,

Я у спогадах сплю й прокидаюсь.

Ти за все мені, мамо, прости,

Не живу – увесь вік я караюсь.

 

Що не вклонилася тобі до ніг,

Не приголубила твої у зморшках руки,

То є великий непрощенний гріх –

Як серце матері згорає від розлуки.

 

Шануйте, вірте, шліть листи й вітання,

Бо вже видніють за порогами літа.

Цінуйте сльози матері, і біль,й бажання,

Вона -  небесний янгол, матінка свята!