Шевченкове слово крізь терна віків…

У скруті виріс малий Тарас,

Пригнічений у наймах лютих,

В самотності й кріпацтва час

В кайдани панськії закутий.

 

Самозаглиблений та здібний,

Нескорений тяжким свавіллям,

Нікому в світі непотрібний

Та поневолений безсиллям.

 

Безрадісне дитинство сироти,

Біль в грудях від тяжкої праці…

Присмак жалю, образи, гіркоти

Й роздерті в кров юнацькі пальці…

 

Він не спинився від невдалих спроб,

Бо вольовий був, непокірний,

Не піддавався наступам хвороб,

Мав наполегливості дух безмірний!

 

Шукав науки й потай малював

В поміщицьких маєтках пишних,

Виборював права й чекав

Змін і пробуджень втішних.

 

Ба навіть там, на чужині,

Колючий оренбурзький степ

Стрічав його на засланні,

Де все змертвіле і пусте.

 

Та він творив, писав і снив

Багатством материнської землі

Й не раз гірку сльозу зронив

В тюремній і сирій імлі.

 

Й хоч тих подій уже не розгорнути,

Нехай для нас святинею спливе

Ота Вкраїна, що уже не повернути

І та, яка восстала і живе.

 

З руїн великих  і кайданів,

Оновлена й вознесена вершин,

Сподвижена ідеями майданів

Та вольна духом, як і вірний син.

 

Бо Кобзарева слава – океан могутній

На перехресті полумʾя епох.

Це – гімн свободі незабутній,

Скарб для нащадків багатьох.

 

Який не тліє в попелі буденнім,

Що не під силу нам переписать!

Й рятуючись у боротьбі щоденній,

Вклонімося й клянемось памʾятать!

 

Народжене в потоках болю,

Не знаючи кордонів, меж,

В тривожних снах за світлу долю,

Бо все здійснилося усе ж.

 

Все, де Тарас торкнувсь пером

Чи змахом пензля у любові,

Для нас живе нині добром,

Як шепіт єдності в розмові.

 

Його слова – непримиренні і прості,

Немов художнє мислення народу,

Це – ясність дум у звичній простоті

За українську вічную свободу.

 

Це – подих істин одкровення

Для нас, сучасних поколінь,

Апостол правди і натхнення

Й одвічна боротьба сумлінь.

 

Національна памʾять давніх літ,

Коловорот історії сюжетів,

Майстерності й ліризму плід,

Малюнки героїчних силуетів.

 

Це –  відданість, самопожертва

В імʾя нездійснених начал,

Зізнання найтепліше і відверте,

Для сьогодення вірний ідеал.

 

Він сипав щирість між рядками,

Змальовував симфонію буття,

Й, крокуючи терновими стежками,

Моливсь за Батьківщини майбуття.

 

 

 

І підіймаючи народну волю,

Свідомість дочок і синів

За Україну і кращу долю

Писав, боровсь і так волів!

 

Його устами мовить віра

Й не згасне велич пророчих слів,

І омине нас моральна прірва,

Бо дух завзятий не спопелів!

 

За щастя, радість і  нашу гідність,

За незрівнянну квітучу мову

Боротись разом – це необхідність,

Бо нас єднає Шевченка слово.

 

Пророче, благовісне, сильне,

Глибоке, сповнене надій,

Що наша слава не загине

Поміж конфліктів і подій.

 

І ми, читаючи Тарасові рядки,

Відтворюючи поетичну панораму,

Оспівану на довгії віки,

Немов самі втрапляємо до храму.

 

Де людяність, багатогранність

Іскряться в галереї почуттів

Й невимушена бездоганність

Рішучих  і гуманних відкриттів.

 

Гордімося, нащадки Кобзареві,

Бо то є серце наше й сила!

Вклонімось  славному творцеві,

Зоря якого незгасима.

 

Та переймаймо висоту душі

З глибин любові, литих на папері,

Пірнаймо в спадщину віршів,

Народжених у видатній манері.

 

Любімо щиру, барвінкову,

Багатостраждальну і нову,

Вірну, правдиву, світанкову

Вкраїну нашу вольну наяву.

 

Як вчив Шевченко між свої творінь –

Не припиняти вірити і йти

В долину усвідомлень і прозрінь,

Де Україні бути і цвісти!..