Сирітські сльози

Вже котрий день надворі ллють дощі,

Пекучий смуток стиха навівають

В дитячій покаліченій душі,

Де мрії про родину дотлівають.

 

Так несміливо на скляному полотні

Маленькі пальчики знов пишуть «мама»,

А дощ змиває сподівання на вікні –

Така у дівчинки життєва драма.

 

Сім довгих літ уже сплило відтоді.

Як її вирвали з лап смерті лікарі,

Коли знайшли маля сусіди на городі,

Знатні в селі господи-шинкарі.

 

Цей бездиханний згорток пелюшок,

Обвитий в материнській пуповині

Був непотрібен тим, хто між пляшок

Обрав спиртне, аніж життя дитині.

 

А у людській любові згорток той ожив –

Росло дівчатко карооке в ластовинні!

Тільки ж ніхто за нею так і не тужив,

Хоч кару Божу вже зазнали винні.

 

Дали ім’я їй у притулку Єва,

Бо з прірви залишилася жива,

В ній зіллям сходила сила життєва,

Та  тільки рана її ще не зажива…

 

Чужа любов  на всіх лише одна –

Тут у кімнатах сиріт аж кишить!

І кожен з них з питанням засина:

«Як же батьки змогли мене лишить?»

 

Отак щоднини вона  тішить власні мрії,

Що ізнадвору показався мамин стан –

Її обличчя незнайоме, довгі вії,

Але розтанув образ той, немов туман.

 

Не раз обманами вона себе корила,

Бо так же хочеться їй власної любові.

За що то їй зламали змалку крила?

Чому шляхи дитячі вже тернові?

 

Ось килим їй послала панна осінь –

Вже Єву в школу вихователі ведуть,

А їй така ж байдужа неба просинь,

Бо інші діти з мамами ідуть!

 

І рік за роком лине на поталу,

І в її серці досі живе страх.

На скрипці  грає  вже помалу,

Бо не пішла  по маминих слідах.

 

Хоч часто ллють на неї хвилю гніву,

Висміюють акорди старші діти,

Глузує наглядач з її тонкого співу –

Такий  важкий тягар – осиротіти.

 

Нема кому за неї заступитись

І стерти з пам’яті біль у душі,

Нема до кого Єві прихилитись –

Сирітські діти для усіх чужі…

 

Вони зростають в заздрості й наживі,

Плоди людських і легковажних дій,

Шукають обриси життя правдиві

У стоптаних стежках своїх надій.

 

Сьогодні дощ зловісно накрапає.

Блукає у притулку скрипки плач,

А юне серденько від горя закипає

І мовить тихо: «Мамочко, пробач,

 

За все, що не дослухала малою,

Тепер веду себе я чемно і слухняно!

Ти тільки повертайся вже за мною

І забери мене додому, мамо!

 

Я і читати вправно вже навчилась,

І музику я, мамочко,  люблю!

Лиш зустрічі чекати так втомилась,

Ти приїжджай, я чай тобі зроблю.

 

І не нав’язуватиму тобі розмови,

Не буду допитами гаять час.

Я бачу в снах цю зустріч, мамо, знову,

Бо кожен день чекаю з татом вас.

 

Та батька дівчинки на світі вже не стало –

Ця ядовита звичка породила смерть,

А серце матері бриніть не перестало,

От тільки душу виїло їй вщерть.

 

І так і лине по селу недобра слава,

Несуться вулицями вже нові плітки,

Що тій зозулі все життя – заграва

І вихором її розносить у кутки.

 

А дівчинка так само під вікном

Все споглядає ту осінню мряку,

Яка запала в тишу мертвим сном,

І все чекає матінку-гуляку.

 

А та  живе, долає перевали,

Здерев’яніло серце у безтямі –

Не згадує доньку, що врятували.

Отак і згине у душевній ямі.

 

В притулку ніч нависла чорним димом,

Сирітських сліз уже не стало чути.

Прошу тебе, задумайся, людино,

За що то дітям сиплемо отрути?!

 

Бо під мелодії  скрипучі так недбало

Виводить пальчиками на вікні рядки

Сумне дівча, що довго так чекало,

Коли нарешті вже прийдуть батьки…